Сечокам’яна хвороба

Етіологія. Утворення в нирках і сечовивідних шляхах (нирковій мисці, сечоводах, сечовому міхурі, уретрі) сечових каменів та піску, що утворені з органоколоїдної основи, солей кальцію, фосфору, сечової кислоти. Частіше хворіють вівці, причому хвороба набуває масового характеру, але можуть хворіти й інші тварини. Причиною розвитку цієї хвороби є порушення обміну речовин, обумовлене неповноцінним і нераціональним годуванням та водопостачанням тварин. Воно виникає як наслідок концентратного типу годування, коли в раціонах переважають концентрати, м’ясо-кісткове й рибне борошно, мінеральні добавки та премікси зі значним умістом фосфору, однак є дефіцит каротину й вітаміну А.

Призводити до хвороби можуть запальні процеси в нирках і сечовивідних шляхах.

Клінічні прояви. Спочатку хвороба протікає безсимптомно або із загальними ознаками: відставання в рості, зниження апетиту, а в подальшому, залежно від ступеня ураження, розміру й кількості каменів, можуть з’являтися ознаки, що вказують на ураження нирок і сечовивідних шляхів: протеїнурія (наявність білка в сечі), гематурія (наявність крові в сечі), помилкові кольки тощо.

За легкої форми перебігу хвороби спостерігається підмокання вовни навколо препуція або під хвостом із відкладенням сечового піску. У разі закупорювання сечівника каменями, паралічу або розриву сечового міхура розвивається уремія, і тварина гине у токсико-клонічних судомах. Діагноз ставлять на підставі лабораторного дослідження сечі.

Лікування. Симптоматичне, залежно від тяжкості перебігу його призначає ветеринарний лікар. У разі закупорювання показана катетеризація уретри й сечового міхура.

Профілактика сечокам’яної хвороби полягає в дотриманні режиму годування та утримання тварин. У разі появи симптомів хвороби знижують або повністю видаляють з раціону концентрати, багаті на фосфор, і збільшують порції зелених вітамінних кормів, вводять мікроелементи (мідь, кобальт, цинк, марганець), забезпечують водою.